І на оновленій землі
врага не буде супостата.
А буде син і буде мати,
і будуть люде на землі.
(Т. Г. Шевченко) Корсунь-Шевченківський - одне з найдавніших міст України. Ще у 1032 розі князь Ярослав Мудрий заснував місто-фортецю Корсунь, яке стало могутнім форпостом на шляху кочівників, а Рось - природною перешкодою. У XI-XII ст. місто було надзвичайно важливим оборонним центром.
Корсунь-Шевченківський. Пам’ятний знак на березі річки Рось. На початку ХVII століття Корсунь вважався великим козацьким полковим містом. В ньому відбувались численні козацькі ради. Місто було одним із головних центрів козацького життя. В майже тисячолітній історії Корсуня бувало всяке: і занепади й підйоми.
До 1944 року Корсунь-Шевченківський називався Корсунь. Ця назва дана була йому священиками київської десятинної церкви, які були вихідцями з кримського Корсуня (Херсонеса). Ці священики нібито отримали від князя Володимира право збирати данину на Пороссі. Потрапивши до поселення, заснованого князем Ярославом Мудрим ще у 1032 році, святі отці зачудувались природою, яка нагадувала їм рідний Херсонес. Ось так і з'явилась назва Корсунь, яка вперше згадується в офіційних історичних документах, датованих 1169 роком.
Корсунь було засновано як прикордонний форпост Київської Русі - він входив до оборонної лінії Ярослава Мудрого. У 1195 році місто стало центром удільного князівства. Першим корсунським князем був волинський князь Роман Мстиславович. Але у страшному 1240 році Корсунь, як і більшість поселень Київської Русі, був зруйнований татаро-монголами.
Коли відновилося життя в Корсуні - достеменно невідомо, як невідомо, чи існував він у Литовську добу. Як місто він знову згадується в історичних документах уже за поляків, аж наприкінці XVI століття, коли польський король Стефан Баторій наказав збудувати у Корсуні замок. Сталося це 1580 року. Привілей на відновлення та володіння містом було надано братам Вишневецьким - Олександру та Михайлу.
У 1585 році було утворене Корсунське староство. Того ж року місто отримало Магдебурзьке право. А вже у 20-х роках XVIІ століття Корсунь став значним містом Наддніпрянщини. За кількістю населення він тоді випередив Черкаси, Білу Церкву та інші міста і поступався лише Чигирину. Головною особливістю Корсуня стала значна концентрація в ньому козаків. Це був один із головних центрів українського козацтва. Козацька старшина і заможні реєстрові козаки, які мешкали у Корсуні, крім земель у місті та на його околицях, мали свої хутори. Тому в Корсунському старостві у першій половині XVIІ століття сіл не значилось, лише «хутори міські, козацькі». Але дуже багато було у місті козацької бідноти та безземельних селян. Саме вони під час виступу Тараса Федоровича (Трясила) підняли повстання у Корсуні. Сталося це 1630 року. Тоді військо Трясила, яке оточило місто, було підтримане міщанами та реєстровими козаками. Польсько-шляхетське військо не витримало удару з фронту й тилу і поспішно втекло у Бар. Підтримало населення Корсуня і повстання Павлюка у 1637 році. Але особливу роль Корсунь відіграв під час Визвольної війни 1648-54 років. Тоді місто стало центром великого козацького полку. Цей полк був найбільшим серед 16 козацьких полків.
26 травня 1648 року неподалік від Корсуня в урочищі Горохова Діброва відбулася велика битва між польським та козацьким військом. Козаки, разом із союзниками-татарами, отримали в цій битві перемогу, вщент розбивши польсько-шляхетське військо коронного гетьмана Потоцького. Ця битва стала першою серйозною перемогою військ Хмельницького (не рахуючи значно меншої битви під Жовтими Водами).
Пам'ятний знак на честь перемоги військ Хмельницького у селі Виграїв. Цю назву село отримало після Корсуньської битви. У 1648 році це був хутір Горохова Діброва. Під час Визвольної війни Корсунь не раз ставав тимчасовою резиденцією Богдана Хмельницького, який у місті мав власний будинок. Тут він написав 16 листів, 3 універсали та один наказ.
Період історії, що отримав назву «Руїна», розпочався після смерті Богдана Хмельницького. Не останню роль у визначенні подальшого напрямку ходу української історії зіграв Корсунь - саме у цьому місті відбулася козацька рада, яка обрала гетьманом Івана Виговського. Новий гетьман проводив антимосковську політику. Зважаючи на ситуацію в Україні, Москва послала війська проти Виговського. Гетьман попросив допомоги у поляків. В результаті було підписано Гадяцький договір, на основі якого розривалася угода 1654 року, а Україна входила до складу Речі Посполитої як рівноправне з Польщею та Литвою Велике Князівство Руське.
У 1659 році Виговський заключив союз із татарським ханом Мухамед-Гіреєм IV і виступив проти російського війська, яке саме у цей час оточило Конотоп. 9 липня 1659 року під Конотопом козацько-татарське військо завдало нищівної поразки основним силам російського царя.
Ця поразка дуже налякала російського царя Олексія - він готувався до вторгнення козаків у Московське князівство. Але Виговський не зміг розвинути свій успіх. Усе зіпсувала громадянська війна, спровокована опозицією, яку очолював Юрій Хмельницький. В результаті Виговський зрікся гетьманства, а Юрій Хмельницький 27 жовтня 1659 року підписав новий російсько-український договір (це сталося у тому ж Переяславі).
1659 року у Корсуні поставили 24 гармати козацького арсеналу. Кілька місяців у місті панував відносний спокій, але вже у 1660 році польські війська, що розгромили російську армію Шереметьєва, примусили Юрія Хмельницького присягнути на вірність польському королю. Сталося це 21 листопада у Корсуні після "чорної ради". Ця подія стала причиною розколу України на дві частини - Правобережну й Лівобережну. Лівобережним гетьманом у 1662 році обрали Якима Сомка.
1663 року в Корсуні відбулася ще одна рада, на якій Юрій Хмельницький склав булаву. Новим правобережним гетьманом обрали Павла Тетерю. Того ж року на «чорній раді» у Ніжині (саме її описав Пантелеймон Куліш) лівобережним гетьманом обрали Івана Брюховецького. Почався розквіт Руїни.
Сутички між Лівим берегом, за яким стояла Москва, та Правим, який підтримували Польща та Крим, призвели до суспільного занепаду. Особливо помітним цей занепад був у Надроссі (у тому числі й на Корсунщині). Кількість населення тут постійно зменшувалась. У 1665 році майже всі козаки Корсунського полку переселились на Лівобережжя, а у 1675 війська лівобережного гетьмана Івана Самойловича насильно відправили жителів міста у «Задніпря», саме ж місто спалили. Тож на кінець 70-х років ХVІІ століття Корсунщина перетворилась на безлюдну пустку.
У 1681 році Московське царство підписало угоду з Туреччиною та Кримським ханством - Бахчирайський мир. За цією угодою Південна Київщина не повинна була заселятись. Поляки не втручались у цей процес, бо мали мир із Туреччиною. Але у 1683 році Ян ІІІ Собєський розірвав цей мир. Саме тоді відбулась знаменита битва під Віднем. 1684 року король видав дозвіл на нове заселення Надросся, а 1686-го Москва й Польща підписали договір про «вічний мир». Завдяки цьому договору Правобережна Україна ще на сторіччя залишилась під владою Польщі.
У 1702 році розпочалось повстання Семена Палія (1702-04 рр.), яке активно підтримав Корсунський полк на чолі з Захаром Іскрою. В результаті на Правобережжя (на прохання поляків) увійшли московські війська та гетьман Іван Мазепа, який згодом стратив Іскру.
А потім був справжній калейдоскоп подій: Карл ХІІ та Полтавська битва (1708 р.), похід Пилипа Орлика з татарами на Київщину (1711 р.), Прутська угода Росії з Туреччиною (1711 р.), і, як наслідок, відхід російських військ із Правобережжя. А у 1712 році польська влада розформувала козацькі полки (у тому числі і Корсунський).
У XVIII столітті Корсунь був одним із центрів гайдамацького руху. Почався він одразу після розформування Корсунського полку. Гайдамацькі загони часто нападали на маєтки шляхти, розорюючи їх. Декілька раз вони захоплювали Корсунь. Але апогеєм гайдамацького руху став 1768 рік - гайдамацьке повстання «Коліївщина». Кінець повстання був сумним - на допомогу полякам прийшли російські війська, які захопили керівників Коліївщини та велику частину гайдамаків.
До 1775 року Корсунем володів князь Яблоновський. Потім на кілька років він став власністю Інфляндського воєводи Каспара Рогалинського. А в 1780 році Корсунське староство передали у власність польському князю Станіславу Понятовському, який був племінником тодішнього короля Станіслава-Августа. Понятовський доклав чимало зусиль для відбудови Корсуня та процвітання краю. Він навіть звільнив місцевих жителів від кріпосних повинностей. У 80-х роках XVIII століття Станіслав Понятовський розпочав будівництво великого маєтку, який згодом став палацово-парковим комплексом. Саме цей комплекс зараз є основою Корсунь-Шевченківського історико-культурного заповідника.
Після приєднання краю до Росії Корсунське староство було подароване князю Петру Лопухіну. Цій події передувала довга гризня між сестрами Енгельгард (Варварою та Олександрою) за право володіння Корсунем та прекрасним маєтком Понятовського. Варвара, яка після одруження мала прізвище Голіцина, не могла похвалитись великими статками. А ось Олександра (дружина коронного польського гетьмана Браницького та відома власниця Білої Церкви) була казково багатою, тому, звичайно, вона мала більше можливостей отримати Корсунь. Але імператор Павло І вирішив не сварити сестер і віддав місто своєму міністру юстиції та генерал-прокурору. Майже все ХІХ століття Лопухіни (а потім Лопухіни-Демидови) намагались облаштувати свій маєток і це їм удалося. Зараз Корсунський палацово-парковий ансамбль можна вважати одним із кращих в Україні.
Корсунь-Шевченківський. Палац князів Лопухіних-Демидових. З 1945 року тут міститься музей історії Корсунь-Шевченківської битви.
Палац було побудовано в 1787 за проектом архітектора Линдсея у стилі романтизму, візантійскої цивільної та церковної архітектури з елементами неоготіки. У ХІХ столітті на території Корсуня було дві великих церкви (хоча в більш давні часи, коли місто було досить великим, їх тут було близько десятка) - Преображенська та Іллінська. Іллінську церкву збудували в 1701 році. Цей храм пережив велику кількість лихоліть, але не зміг вистояти у радянські часи. Те ж саме можна сказати про великий Преображенський собор, який князь Лопухін збудував у 1821 році.
Також у Корсуні в ХІХ столітті стояв досить великий Онуфріївський монастир, який був відомий тим, що в ньому поховали відомого київського митрополита Діонісія Балабана. Монастир був розташований за сім верст від міста на великому острові Росі.
Іван Нечуй-Левицький - видатний уродженець Стеблева.
Музей-садиба Нечуя-Левицького у Стеблеві. Поряд із палацом ще на початку ХХ століття стояла оригінальна лютеранська каплиця. Цю споруду збудували німці, які працювали у ХІХ столітті на суконній фабриці та на інших підприємствах міста (у 1861 році в Корсуні мешкало 135 лютеран). Каплицю зруйнувала велика повінь на Росі у 1942 році.
Особливу славу Корсуню принесла Корсунь-Шевченківська битва, що відбулась взимку 1944 року. Останньою ділянкою «Східного валу», яка ще залишалась в той час за німцями, був так званий Корсунь-Шевченківський виступ. Тут оборонялись правофлангові з'єднання 1-ї танкової армії та лівофлангові - 8-ї польової армії з групи армій південь генерала-фельдмаршала Манштейна у складі 9 піхотних дивізій та згаданих частин ваффен-СС.
Командуючий 1-м Українським фронтом генерал М. Ф. Ватутін. В операції з ліквідації Корсуньського виступу приймали участь: частина сил 40-ї та 27-ї армій, 6-а танкова армія і підрозділи 2-ї повітряної армії 1-го Українського фронту; 52-а, 4-а гвардійська, 53 армії, 5-а гвардійська танкова армії, 5-й гвардійський кінний корпус і 10-й винищувальний корпус ППО. Всього ж у оточенні, за радянськими даними, опинилось близько 80 тисяч солдатів і офіцерів противника, 250 танків, до 1800 гармат і мінометів.
Все що залишилося від німецької оборони. Сьогодні про героїчну перемогу радянських військ у Корсунь-Шевченківській битві нам нагадує величезна кількість пам'ятників та меморіалів. Так, наприклад біля села Стеблів споруджено 7,5-метрове залізобетонне кільце - символ оточення німецьких частин. У Корсунь-Шевченківському у палаці князів Лопухіних-Демидових функціонує музей історії Корсунь-Шевченківської битви. В ньому зокрема можна побачити діораму битви, величезну кількість документів, зброї та техніки тих часів.
Фотографії взяті з
www.serg-klymenko.narod.ru Україна-Інкогніта
